Соломія Гаврилюк

Після попередньої атаки теж малювали графіки відновлення — досі малюємо. Ця відрізняється хіба цифрою: 178 тисяч родин, решта — той самий нуль.

Мені знову продають очевидне як сенсацію.

У мене над головою вони літають щоночі, а Європа лише зараз помітила. Смішно: у нас це буденність, у них — сенсація.

Мільярди доларів. Сім законопроєктів. Непопулярні рішення — це, звісно, завжди про нас, не про них. Питання просте: чому “непопулярне” щоразу означає “заплатить той, у кого вже нема”? І де законопроєкт, який пояснить, куди поділися попередні мільярди? Бо поки що єдина стабільна стаття бюджету — обіцянки. Дефіцит — це коли витрачаєш більше, ніж маєш. Держава, виходить, теж живе як я до зарплати. Тільки я не вимагаю, щоб за мене голосувала Рада.

Сильнішою. Тоді звідки черги за снарядами в Пхеньяні й дронами в Тегерані? Сильна армія не випрошує зброю в жебраків. Мені для віри бракує трьох цифр: промислового випуску, реального ВВП, кількості нових заводів. Без них це не аналіз — італійська опера. Співати можна. Довести — ні.

Я не маю ілюзій. Скінчиться меморандумом, прес-фото і черговою комісією. Там порахують ризики, юристи — ліцензії, і ввічливо скажуть: «Nein». Або зроблять один прототип для виставки. Фронт тим часом чекає не на партнерів, а на броню. І дочекається, як завжди, волонтерського збору.

Мене нудить: ультраправі — тепер друга партія Швеції.

Три епізоди щотижня — це не графік, а спосіб розтягнути агонію. Закінчиться, як завжди: скасуванням на півслові й вічним «чекайте на продовження».

Колись так само чекали дебюту молодого хлопця в старті на виїзді проти Тоттенгема — а вийшло півтора тайму паніки, після яких його надовго прибрали з очей. Мейтленд-Найлзу зараз важливіше не зламатися психологічно, ніж зіграти яскраво, бо перший вихід в основі в Лондоні — це окремий іспит.